Листопад у саду

Тихо. Вечір. Листопад.

Хмари й дощ. Осінній сад.

Люди ходять. Парасолі.

Кожен має свою долю.

Ніч. Зорю закрила хмара.

Тихий дощ веде в оману.

Наганяє дощик сон,

Ходить тихо під вікном.

Ранок. Сонечко з’явилось!

І так яскраво засвітилось!

Золото кружляло в вальсі.

Вітер  підіграв у танці.

Все на землю опускалось.

Всі листочки вмить зривались.

Місяць  Листопад охоче

Саду тихо все шепоче:

«Засинай скоріш, Природо!

Навесні покажеш вроду.

А ми будемо сумувати,

З нетерпінням краси чекати!»

У  лісі

Як давно я в лісі не була,

Як давно не чула співу пташок.

Не чула, як в ногах трава

Ледь – ледь шумить, тривожачи мурашок.

Така в нас доля, що ж бо тут робить?

Від віку метушні, що всім знайома,

Ми вперто не встигаєм  жить.

Живем біля «екранів» вдома…

А там…осінній ліс давно чекає

На скульпторів, художників, поетів.

Там, вже  стомившись, музи скрізь блукають.

Вони тебе чекають. Де ти?

Осіння казка в лісі виграє:

У золоті, багрянці все навкруг,

А поруч тихо – тихо пролітає

Листок кленовий, мій осінній друг.

Він радісно, спокійно пролітає.

А в серці у моєму  щось бринить…

Він цілий рік цього лише чекає!

Щоб раз злетіти в небо, лиш  на мить…

Тривожна пісня журавлів у небі.

У серці щось ще дужче забринить.

Більше  мені нічого і не треба,

Лише нехай в цю мить та й задощить.

Нехай навкруг все заблищить кришталем,

Бо золоту кришталь цей до лиця.

Ох, як давно ходила в ліс. Я знаю,

У світі й місця кращого нема!

Холодна осінь

Грію душу об гарячу чашку,

Обпікаю чаєм почуття.

Знаєш, восени не так вже  й важко…

Не важко, як раніш гадала я.

Сірі хмари небо давно вкрили,

Просвіту не бачили три дні…

Лиш на вечір в  небі  темно – сірім

Крапельки з’явилися малі.

Ну а ввечері, з думками наодинці,

Вирішивши тисячі питань,

На одній з життя мого сторінці,

Крапку  не поставлю, так і знай!

По вікну котились краплі важко…

Залишали  своє відбиття…

Гріла душу об гарячу чашку.

Чаєм обпікаючи життя.

Хмаринка грайлива

О  хмарко грайлива, яка ти щаслива!

І високо  так ти літаєш,

І про всіх усе знаєш!

Які краєвиди ти бачиш щодня!

З хмаринками – айстрами гарна сім’я!

Ти сонечка ясного маленька сестриця

І місяця світлого, як ранком не спиться.

Заздрять  тобі і ліси, і лани,

Бо високо так не літають вони!

Ти звістку здаля усім нам приносиш,

Де буревій, де погода хороша…

Ти безтурботно линеш у небокрай,

Тобі шепочуть вслід: « Ще прилітай!»

З весною в душі

Домалювала  диво – осінь за вікном картину,

І жовте листя впало вмить до ніг,

Павук доплів свою останню павутину,

Прибив осінній дощ пил до всіх доріг.

Здавалося, оця пора настала

Для  роздумів, сумних віршів поетів…

Вона в свої обійми всіх сховала,

Нікому не розповідаючи секретів.

А я стояла і на все дивилась,

Усе мені здавалося  чарівним…

І, розумієте, напевно, трохи злилась,

Що осінь усіх окутала в обійми.

Я бачила в віконці дрібний дощ,

Що колискову тихо – ніжно виграває.

Хтось бачив через скло холодне щось,

Що душу   його не зігріває.

Я бачила в  віконці листопад,

Що золотом вмить стелить всі дороги.

Хтось помічав в  собі все більше вад,

Йдучи, не дивлячись під ноги.

Як в дзеркало, дивилась я в калюжу

І бачила блакиті відбиття.

Побачила я в ній і свою душу,

І як радію просто від життя!

Бо неважливо, яка пора року,

Хай буде літо, осінь чи зима…

Вузька життя дорога чи широка,

Найголовніше, щоб в душі весна цвіла!

Найголовніше,  щоб розквітло серце,

Як  яблунева гілка навесні.

І знаєте, мені здається,

Відчуєте ви щастя лиш тоді!